Что делать с воспитательной работой в школе


2018-07-11

Серед усіх медійних розмов, балачок і часом справді дискусій проблеми освіти виглядають часом настільки хаотично, що виокремити напрямок, якому саме зараз має бути приділена найбільша увага, доволі складно. Не піддаючи сумніву важливість тих чи інших тем, які розглядаються на педагогічних майданчиках, варто звернути увагу на те, що поки що під спорадичною увагою. Про особливості виховної роботи у школі розмірковує методист кабінету розвитку освіти ЛОІППО Ірина Костюк.

Кілька років вже ведуться розмови про те, що називається «виховною роботою». Ймовірно, більшість батьків не надто переймається тим, що саме кожна конкретна школа планує, здійснює та про що звітує з приводу своєї «виховної роботи». Мами, тати, дідусі й бабусі звикли (зі свого ще шкільного дитинства), що школа використовує позаурочний час дітей з певними цілями. Занепокоєння викликає хіба що перевантаження дітей, коли після 6-8 уроків відбуваються ще якісь заходи, доцільність яких не надто очевидна.

Батьки сприймають як належне відповідальність школи за виховання дітей, особливо позитивно сприймаючи організацію дозвілля, зокрема поїздки «на природу», екскурсії, тематичні «ранки» чи свята тощо. Однак останнім часом все частіше чути невдоволення не лише навчальними результатами, які отримують наші школярі, але й тим, що «школа НЕ виховує» або «школа НЕ ТАК виховує». Частина батьків вкрай негативно ставляться до організованої, формалізованої позаурочної діяльності, яку у нас традиційно вважають такою сферою діяльності школи, яка начебто винятково позитивно вливає на дітей. Таке ставлення не є рідкістю на просторах Фейсбуку, особливо у спільнотах батьків. Наскільки мені відомо, навіть озвучувалася ідея запустити петицію про скасування так званої виховної роботи в школі. Негативне сприйняття заходів, які школа здебільшого не планує самостійно, однак вимушена постійно про них звітувати, пов’язане не лише із застарілими зазвичай формами, але зі змістом позанавчальної діяльності, яка нав’язується дітям від першого до випускного класу.

Показовим є запис у ФБ стрічці Віктора Громового однієї з дописувачок про те, що «є така версія, що слово «виховання» походить від «ховати», «переховувати», натомість «воспитание» - від «питать, кормить». От допоки ми будемо ховати наших дітей то від полону турецького, половецького, то від МОН»? Справа, звісно, не в лінгвістичних вправах, а в глибокому невдоволенні шкільними справами.

Варто зауважити, що попри зміни, нехай не завжди очевидно позитивні, у деяких навчальних програмах, підходах до навчальної діяльності на уроках, системі перевірки навчальних досягнень - так звана виховна робота за останні 26 років практично не зазнала змін у своїх формах і суті. Інерція радянської моделі у цій сфері шкільного життя виявилася дуже сильною. Змінилися хіба зовнішні атрибути, перелік визначних дат й технічне забезпечення позаурочних заходів. Однак рутина, недосконалість підходів, почасти неможливість грамотного планування, зацикленість нашої освітньої системи на звітності про кількісні параметри призводять до того, що частина батьків, особливо у великих містах, висловлює вимогу, аби школа «не займалася вихованням», а виконувала суто навчальну функцію, а виховувати будуть самі батьки. Передбачаю, що аби таке було у принципі можливо, педагогічні колективи зітхнули з полегшенням. Інша річ, що це абсолютна утопія, бо як говорила колись одна старша колега у перші роки моєї педагогічної роботи: «Якщо у Вас вим’ята спідниця, то безглуздо говорити про Пушкіна». Думаю, читачі розуміють, що ця вимога видається надто категоричною лише на перший погляд.

Те, як вчителі розмовляють між собою, як вони поводяться до і після дзвінка, яким тоном і з яким виразом обличчя говорять «правильні» речі, впливає набагато більше, аніж усі організовані заходи разом узяті.

Аксіомою є те, що особистісний вплив вчителя формує світогляд його/її учнів набагато більше, аніж предмет, який він/вона викладають. Як написав Віктор Громовий на своїй сторінці у ФБ, у школі діє «закон огірка»: «огірок, занурений у розсіл, без всяких спеціальних зусиль згодом стає просоленим. Висновок простий: не потрібні спеціальні виховні зусилля (заходи…), треба створювати відповідне середовище взаємодії усіх учасників освітнього процесу, відповідну морально-психологічну атмосферу! А це вищий пілотаж управління. Значно легше для галочки щось провести в школі та відрапортувати».

Щодо педагогів, то їх турбують інші речі:

чи будуть далі зверху спускати довжелезні переліки визначних дат (у 2017-2018 навчальному році цей перелік містив понад 100! позицій), які школа має так чи інакше вписати у свій план роботи й на вимогу різних інституцій ще й звітувати про це?

чи продовжать вимагати по кілька звітів на місяць про ті чи інші заходи, іноді «на вчора»?

чи залишиться і від кого залежить ставка заступника директора з виховної роботи?

як оцінювати ефективність виховної роботи?

чи пов’язана позаурочна діяльність із налагодженням дисципліни? і якою взагалі має бути дисципліна, що тепер під нею розуміти?

як навчити (?) батьків бути відповідальними за виховання свої власних дітей?

чи зміниться підхід до класного керівництва, його функцій і змісту та до його оплати?

як залучати дітей до позаурочної діяльності в нових умовах і чи потрібна вона взагалі?

чи можуть учні класу не відвідувати так званих виховних годин/заходів, чи можна/треба їх вписувати у розклад тощо.

Хоча і серед педагогів виникають питання, чи вчитель – вихователь. Як бачимо, інтереси сторін доволі сильно відрізняються, і що важливо – окрім загальних питань, педагоги вимушено зосереджені на організаційних та тактичних проблемах, що ще раз підтверджує вкрай низьку якість управління як такого.

Маючи за службовим обов’язком можливість останніми роками аналізувати плани виховної роботи окремих шкіл та спілкуватися із заступниками директорів шкіл, що відповідають за виховну роботу, спостерігаю ті ж самі «напрямки виховання», що й тридцять років назад. Звісно, що мої емпіричні спостереження не можуть описувати усі варіанти шкільної організації виховання. Передбачаю, що дехто буде навіть обурюватися, що «у нас все не так».

Однак здебільшого планування виховної роботи на рівні школи виглядає таким чином:

1. Заступник директора, який має у свої обов’язках організацію виховної роботи в школі, збирає перед початком навчального року класних керівників, поширює серед них документ, який має назву або «Основні орієнтири виховання учнів 1-11 класів» або Лист МОН, як наприклад, «Про деякі питання щодо організації виховної роботи у навчальних закладах у 2017/2018 навчальному році» просить класних керівників приготувати і здати свої плани виховної роботи. Класні керівники придумують певну кількість заходів, як правило, з поетично сформульованими назвами, вписують їх календарно та й по всьому.

2. Заступниками директора пишеться на цій основі загальношкільний план, який  зазвичай є переліком так званих заходів (часом це називають «виховні справи») для класів, групи класів чи для цілої школи (?)з різних напрямків виховання, перше місце серед яких зазначається як патріотичне, іноді – морально-духовне( яке здебільшого розуміється як квазі-релігійне), а далі залежить від можливостей, розуміння тих чи інших сучасних викликів конкретних педагогічних колективів.

Попри те, що при такому підході порушується принцип ефективного планування «зверху донизу», головною перешкодою для організації мінімально систематизованої позаурочної діяльності школи залишаються, як не дивно, органи управління освітою. Будь-якого дня може прийти лист, методичні рекомендації тощо, які мають бути якщо не впроваджені в роботу школи, то про них має бути прозвітовано. Надмірна та невиправдана звітність з приводу організації виховного процесу у ЗНЗ, про проведені та непроведені заходи займає більшу частину робочого часу як заступників директорів, так і голів методоб’єднань класних керівників, а також методистів районних відділів освіти, які «відповідають» за виховну роботу.

Наприклад, збирається інформація про кількість проведених у школах виховних годин(свята першого чи останнього дзвоника тощо) за участю членів родин «Небесної сотні», учасників АТО. Ніхто так і не відповів на запит педагогів про те, у чому сенс збирання такої інформації, яка навіть гіпотетично не може показати дійсний вплив пропонованих заходів для школярів?

Правозахисники б’ють на сполох щодо наступних практик:

«У нас сьогодні неформальні атрибути патріотизму – вишиванка, оселедець, зброя в руках та погляди про насильницькі прояви до інакомислячих. Організовуються дитячі літні табори військово-патріотичного спрямування, де дітей навчають поводженню зі зброєю. Це є прямим порушенням Конвенції ООН про права дитини та факультативного протоколу до неї щодо участі дітей у збройних конфліктах, які ратифікувала Україна. Вважаю, що правозахисники мають реагувати на ці речі і доносити до суспільства розуміння того, що патріотичне виховання і дитина зі зброєю у руках — різні речі».

На запитання «Чому продовжується практика стимулювання педагогів до роботи «для галочки?», обласні управління освіти надсилають дуже формальну відповідь, принагідно продовжуючи оцінювати діяльність районних відділів